Про це інформує Depo.Закарпаття з посиланням на "Аграрії разом".

 Те, що медоносні бджоли можуть мати танцювальну мову, вперше було запропоновано в 1940-х роках лауреатом Нобелівської премії Карлом фон Фрішем та його студентом Мартіном Ліндауером. Більш пізні експерименти, однак, викликали сумніви в існуванні мови танцю і існування діалектів. Про це пише журнал The Royal Society.

 Нові результати тепер доводять, що Фріш і Ліндауер були правильними. Два піонери поведінкових досліджень також мали рацію, пояснивши, чому танцювальні діалекти взагалі існують. Танцювальна мова медоносних бджіл є унікальною формою символічного спілкування в тваринному світі.

 Наприклад, коли бджола виявила квітуче Вишневе дерево, воно повертається у вулик. Там вона за допомогою танцю повідомляє іншим, в якому напрямку знаходиться джерело їжі і як далеко. Частиною танцю є так звана "бігова доріжка", в якій бджоли енергійно трясуть черевцем. Напрямок руху бджоли вказує напрямок призначення щодо положення сонця, в той час як тривалість виляння вказує відстань.

 Як відстань від джерела їжі до гнізда збільшується, тривалість виляння лінійно збільшується. Однак це збільшення відрізняється для різних видів бджіл. Це було показано в експериментах, проведених дослідницькою групою на півдні Індії. Там були вивчені три види бджіл з різними радіусами дії. Східні бджоли (Apis cerana) летять на відстані близько одного кілометра від гнізда. Карликові бджоли (Apis florea) літають до 2,5 кілометрів, гігантські бджоли (Apis dorsata) близько трьох кілометрів.

 Протилежні відносини застосовуються і для збільшення тривалості виляння. Наприклад, якщо джерело їжі знаходиться на відстані 800 метрів, у східної медоносної бджоли буде набагато більше виляння, ніж у карликової бджоли, а у останньої буде більш довге виляння, ніж у гігантської бджоли.

 Щоб повідомляти про їжу на однаковій відстані, кожен вид використовує свій власний танцювальний діалект. При цьому кореляція між ареалом видобутку і танцювальним діалектом була підтверджена при розгляді видів медоносних бджіл, що мешкають в Англії, Ботсвані і Японії. Спочатку ж дослідники вибрали Індію, тому що у неї є перевага в тому, що всі три види бджіл живуть в одному і тому ж районі, так що їх танцювальні діалекти можна легко порівняти.

 Результати також підтверджують те, що фон Фріш і Ліндауер підозрювали про значення танцювальних діалектів. Це еволюційна адаптація до типових дистанцій годування бджіл. Наприклад, медоносні бджоли, які регулярно літають на великі відстані, не можуть дозволити собі повідомляти ці відстані у вулику за допомогою дуже довгих віражів: на переповненому "танцполі" у вулику інші бджоли будуть зазнавати труднощів після таких марафонських вильотів.

 Висновок вчених полягає в тому, що танцювальні діалекти бджіл є чудовим прикладом того, як складні форми поведінки можуть бути налаштовані як еволюційна адаптація до навколишнього середовища.